Одним з центрів, напруження боїв, було село Сошиновка. Після побудови Дніпродзержинського водосховища, від села залишилася невеличка вуличка і місце, де раніше була церква.

       Саме в Сошиновці, з 25 на 26 вересня 1943 року, розвідгруппа  лейтенанта Сергія Шпаковського, при підтримці стрілецької роти захопила плацдарм і втримувала його до висадки основних підрозділів 236-ї стрілецької дивізії 46 Армії 3-го Українського фронту. Захоплення плацдармів на Дніпрі проводилося по декількох напрямках. Але бій в Сошиновці став одним з самих складних і драматичних. 

Всі 18 бійців розвідгруппи отримали звання Героїв Радянського Союзу.

Це майже єдиний випадок, коли відбулося масове нагородження групи за одну бойову операцію. Про цю групу, інші частини і підрозділи 46 армії, багато написано, данина поваги і вшанування супроводжує всі урочисті заходи відносно міста. Але мова піде про одну з невідомих сторінок Аульского плацдарму. Про тих невідомих, широкому загалу, хто вніс свою частку в визволення Кам'янського.

     Бої за Сошиновку, а надалі і за прилеглі висоти, не припинялися весь період існування плацдарму. Це була зона відповідальності частин 57 армії. Вони забезпечували стійкість плацдарму, ведучи запеклі кровопролитні бої в його північно-західній частині. Приналежність цих частин 57-й армії 2-го Українського фронту відіграла негативну роль в  вивченні фахівцями і краєзнавцями їх дій і значення, так як висвітлення звільнення Кам'янського ґрунтувалося на діях 46-ї армії 3-го Українського фронту, вектор яких був спрямований на місто.

З огляду на це, значний внесок частин 57-ї армії, в визволенні Кам'янського, залишився в затінку історії.

       В ніч на 26-е вересня 1943 року, форсувавши Дніпро, 41-а Гвардійська стрілецька дивізія 57-ї армії 2-го Українського фронту захопила північну частину села Сошиновки. Підрозділи цієї  дивізії забезпечили  лівий фланг Аульского плацдарму, не тільки полегшивши захоплення плацдарму 46-ю армією, але і вистоявши наступні декілька днів найтяжчого періоду існування плацдарму.

       Гвардійці вистояли і не в останню чергу завдячуючи, професійно-хороброму, виконуючому обов’язки командира дивізії, підполковнику Беляєву Олександру Філіпповичу. Зі спогадів Гвардії лейтенанта Ярошенко Олексія:

       «Около трех часов ночи 26 сентября, на берег прибыл исполняющий обязанности командира дивизии гвардии подполковник А. Ф. Беляев. Командир дивизионной разведроты гвардии старший лейтенант В. А. Каграманов доложил о готовности к выполнению задачи. В 3 часа 30 минут А. Ф. Беляев дал команду приступить к форсированию Днепра. Вперед, соблюдая тишину, поплыли лодки разведчиков и передового отряда. К 7 часам утра, 26 сентября 1943г., переправившиеся подразделени, сломили сопротивление противника и овладели Сошиновкой. Так севернее Днепродзержинска появился плацдарм 41-й Гвардейской дивизии на правом берегу реки.»

       Вранці три десятка німецьких літаків бомбардували Сошиновку і прилеглу територію. Вдарила ворожа артилерія, на позиції полізли танки, підтримані піхотою. За день було вісім таких атак. На додаток, 27 вересня, противник перекинув до Сошиновки 23-ю танкову дивізію (23. Panzer-Division). Плацдарм втримували з останніх сил. Бєляєв сам керував в місцях, де було найважче. Самим критичним був третій день плацдарму – 28 вересня, коли противник протягом дня в шести контратаках задіяв великі сили піхоти і танків, в тому числі і «Тигри». В другій половині цього дня ворог затіяв контратаку з двох сторін. Артилеристи стріляли майже впритул, поранені не йшли з поля бою, захищаючи гармати з автоматами в руках. Нарахували 35 танків. В цей найвідповідальніший момент і був задіяний останній резерв. По команді Бєляєва по них відкрив вогонь дивізійний артполк. Ось як про це зробив нотатки сам підполковник Бєляєв:

       «На колокольне (Сошиновская церковь) такой хороший наблюдательный пункт был. На 10 км видно. День второй, корректирую огонь артиллерии. Немцы догадались. Начали с дальнобойных бить, не получается. Решили танками взять. Подкрались по балке и ворвались в село. Вот тут я и запросил на свой квадрат «Катюши». Раз дали, другой – мало пользы. Запросил тяжелую артиллерию. Один задымил, другой, третий. Ну и драпанули.» 

на фото: - Знівечена артилерійським вогнем церква села Сошиновка, повоєнне фото

        А ось як в газеті «Советская Чувашия» від 5 грудня 1966 року описувалися дії підполковника Бєляєва, згідно спогадів його однополчан:

       «Беляев сам руководил форсированием первых подразделений. Лодки, плоты… И только захватив маленький плацдарм – деревню Сошиновка, он сразу же переправился туда со своей оперативной группой. Только с колокольни церкви был виден плацдарм, там и оборудовали наблюдательный пункт. Невозможно сосчитать, сколько пуль и снарядов попало в эту колокольню. Она была вся изрешечена, а Беляев не уходил…»           

       Після того як на початку вересня 46-а армія повністю оволоділа Аулами, лівий фланг плацдарму був уже надійно захищеним. До 5-го вересня дивізія розширила свою частину плацдарму по фронту до 9-и кілометрів і до 5-и в ширину. Після цього передала її іншій дивізії і була виведена на іншу ділянку фронту. Багато бійців 41-ї Гвардійської стрілецької дивізії навіки залишилися на Аульського плацдарму - хто в братських могилах, а хто до сих пір і в траншеях…    

на фото:Гвардії підполковник Бєляєв Олександр Филипович, літо 1943 року

       Бєляєв Олександр Філіпович 1908р.н., чуваш, гвардії підполковник, 3 листопада 1943 року за планування операції і рішучі дії по оволодінню і утриманню плацдарму в селі Сошиновка представлений до звання Героя Радянського Союзу. 11 грудня 1943 року загинув в бою на околиці села Верблюжка Кіровоградської області.

20 грудня 1943 року нагороджений званням Героя Радянського Союзу (посмертно).

на фото:Братська могила в селі Сошиновка (до затоплення), в подальшому перенесена в селище Дніпровське (КПК), фото кінця 50-х років                  

В публікації  використано матеріали надані Володимиром Бєляєвим, онуком Героя Радянського Союзу  О. Ф. Беляєва, а також із особистого архіву автора.

Віктор Ольгашко

Від редакції

Приносимо вибачення Віктору Ольгашко автору статті «Калинова доля», опублікованої нами в 7-му номері за невірно написану фамілію.