Щоправда, дива тут не сталось. А «читання» є умовним. Бо ж я, дочка фронтовика, який загинув на фронті Великої Вітчизняної війни, коли нам з сестричкою – близнятам не виповнилося й по року, не могла пам’ятати батька. Тим більше – читати його першого й останнього солдатського листа.

Після втечі з полону він вдруге пішов на фронт та скоро й загинув. Отож успів написати одного-єдиного листа його коханій Оксані, себто нашій дорогій матусі.

Звичайно, підрісши, по-справжньому читала б, може й десятки-сотні разів ту єдину дорогу сімейну реліквію, якби наша баба Маруся – мамина мати – у відчаї не кинула її у вогонь.

Ще не знаючи про цю сумну історію, я якось інтуїтивно – трепетно відносилась до них, хоч і чужих, листів з фронту.

Понад трьохсот таких, кимось довгожданних вісточок, зібраних мною за понад 40 років роботи в музеї іторії міста (тоді Дніпродзержинська) та історії Дніпровського металургійного комбінату, назавжди знайшли прописку у їх фондах.

А переконати володарів тих сімейних реліквій передати їх до музею було ой як нелегко!

Того разу наважилась-таки передати в музей 27  фронтових листів Віра Андріївна Носко від свого чоловіка Василя Ульяновича Калюжного.

В тривозі я взялася перечитувати їх, тим більше – в присутності мами. Її реакція, здавалось би, повинна бути очікуваною, а вийшло – навпаки.

Ледве стримуючи сльоз, матуся тихо-тихо мовила: «А від твого батька тобі, дочко, вже ніколи не доведеться прочитати його вісточку».

Вражена почутим, замість питання мамі мимоволі голосно вигукнула:

- Значить, і від нашого батька був лист із фронту!?

Ось так згодом я розповіла про цю зворушливу іторію в книзі-збірці «Будут жить в веках» (Дн., 1995 р.), у авторській новелі «Письма фронтовые»:

«Уже было далеко за полночь, но я не смогла остановить эти письма, пока не перечитала все до последнего. Такая неповторимо волнующая, притягательная сила в этих листочках военной поры. Возможно, еще и потому, что наша мама имела до получения извещения «без вести пропавший» лишь единственное письмо от мужа, а после извещения (уже не надеялась получить следующее письмо), читала ту дорогую веточку много-много раз, заливая ее горькими слезами на глазах у нас, четырех малышей. Нам детям военного лихолетья, не довелось держать в руках то дорогое отцовское письмо: размытое слезами, оно уже не поддавалось прочтению. Но из рассказов знаю, что наша мама, тяжко рыдая всякий раз, как только снова (уже наизусть) «читала» это письмо, изводила себя до изнеможения. И бабушка решилась бросить его в огонь.

Об этом сама мама, как о собственной вине, откровенно призналась лишь лет через 40, когда я, работая в музее, так любовно и настойчиво собирала чужие ( и такие близкие мне) письма фронтовые. «Будут жить в веках». Дн. «Водолей», 1995.

З тих пір батьківський лист почала як би «читати» я.

- Про що писав у ньому наш татусь?

- Як звертався він, 32-річний, за словами мами – не по роках серйозний, до своєї любимої дружини? Чи питав щось про нас, малечу?... (бо мама лише в загальних рисах розповіла про його зміст того єдиного разу. Більше не поверталась до цього, болючого для неї, питання, а я боялась за її слабеньке серце.

Ночами, коли не спалося, подумки «читала» того невидимого листа, щоразу наповнюючи його новим змістом («...а може він писав так...»). Навіть фантазувала над умовами, в яких була написана та сімейна реліквія (в окопі чи десь під деревами в лісі...)

Між іншим, коли були відкриті воєнні архіви, через Інтернет у 2008 році з «Информации о безвозвратных потерях» стало відомо, що наш батько, Сурай Олександр Тимофійович служив рядовим у 3 повітряно-десантній гвардійській дивізії і загинув 5 листопада 1943 року. У списку «Безвозвратных потерь» значилось і місце загибелі (д. Липовка Макаровського района Киевской области) – ЦАМО (Центральний Архів Міністерства Оборони) фонд 58, опис 1801, спр. 1268.

Вважаю, що він загинув у боях за визволення Києва, адже пам’ятна подія визволення столиці України відбулася 7 листопада того ж 1943-го.

На жаль, мама, яка все життя чекала свого коханого Сашка, попри повідомлення «без вісти пропавший», так і не узнала про ці архівні дані.

Та можливо й на краще. Адже солдатська вдова вірила у свою версію: може він живий – десь далеко за кордоном, може без рук, без ніг, то й не хоче приносити нові клопоти у свою сім’ю.

             - А я його й такого жду, якби тільки повернувся, - чітко пам’ятаю її слова, сказані у розмові з сусідкою, коли я уже була дорослою.

З цими думками вона й відійшла від нас у 1991 році.

Ще мама була жива, коли я готувала до видання книгу «Будут жить в веках» і ще могла б поставити їй бодай кілька питань з тих, що потім домислювала безсонними ночами.

Але ж не наважувалась, щоб знову не нагадувати про минуле і не турбувати зачерствіле з роками материнське серце.

Відтоді воєнна тематика все більше захоплювала мене і чільне місце посідали в ній фронтові листи.

До речі, коли у 2005 році вийшла з друку книга нарисів «Если погибну – будет память», половина її була присвячена саме їм, вірним зв’язковим фронту і тилу.

Та й саму назву історико-публіцистичних нарисів запозичила з фронтового листа. Молодий металург Іван Трошин воюва на фронті з вересня 1941-го, а загинув 27 квітня 1945 року – за один крок до Великої Перемоги, про яку так мріяв і так часто писав у листах до мами.

Мені дуже хотілося тепер зустрітись з ровесником чи ровесницею – дітьми війни, які б мали щастя тримати в руках дорогого їм солдатського листа. І Всевишній допоміг – моя мрія здійснилась, хоя і дещо по-іншому.

Скажу відверто: я щиро вдячна і заздрю невідомій мені Р. Карамушко, яка у щемному вірші «Фронтовое письмо» ніби виконала моє бажання – відчути дотик до живого вісника минулої війни. Відчуйте і Ви його:

«Передо мной лежат листочки…

В письме, что с прошлым заодно.

Едва заметны стали строчки –

Пришло оно с войны давно.

Но я читаю без запинки –

Слова тех лет ко мне спешат,

Находят к памяти тропинки

И с прежней силою звучат.

Увидеть скоро я сумею

Лишь только блеклую печать,

И все равно я не посмею

Ни сжечь его, ни разорвать.

И если все исчезнут строчки –

Письмом я буду дорожить,

Пусть эти старые листочки

Напомнят все, что не забыть.

Епілог

З моєї розповіді про історію батькового листа з фронту, думається, була очевидною роль листування. Особливу роль відіграли листи в екстремальних умовах, якими і є роки ІІ світової війни.

Нині переписка – листування змінилась спілкуванням з допомогою Інтернет та інших технічних засобів.

Однак, на превеликий жаль, в Україні знову йде війна.

І неважко собі уявити, як чекають наші захисники Вітчизни вісточок з рідного дому, особливо у випадках нерідкої відсутності мобільного зв’язку. Не в малій мірі гріють душу навіть не родинні – чужі такі бажані дитячі листівочки, малюнки, вірші...

Юнаки і дівчата! Підтримуйте, чим можете, знайомих і незнайомих на передовій.

Розповідайте про їх мужність і героїзм – вони того варті.

У моїй другій книзі – збірці історико-публічистичних нарисів «Війна очима дітей війни» (2018р.) є нарис «Пишаюся братом» - за твором Софії Артеменко, тоді учениці Кам’янської школи №25, тепер студентки. Володя Савицький служить у лавах АТО/ООС з 2014 року. До твору Софійки будете небайдужі і ви, юні друзі. Ось як завершила вона розповідь про брата.

«...на Сході країни розпочалися військові дії. Уже більше року мій брат знаходиться на фронті, захищаючи територіальну цілісність, суверенітет та незалежність нашої держави... Багато хто з його друзів загинули на цій війні і вже більше ніколи не повернуться додому... Співпереживаю за долю кожного солдата, який ціною власного життя здобуває мир і спокій на нашій землі сьогодні.

Приклад мого брата та його побратимів показує нам, молодим, високе розуміння обов’язку перед Батьківщиною... Я пишаюся своїм братом та дуже чекаю на його скоріше повернення».

Надзвичайно важко було читати вісточок з передової мамі Володі Савицького. То ж незабаром Олена Вікторівна підписала контракт і, пройшовши курс молодого бійця, як військовий медик, поїхала на Схід.

Дещо раніше неї, вслід за братом у зону бойових дій відправилась його сестра Аня (з Володею вони – близнята).

Хоч усім трьом членам сім’ї майже не доводилось бачитися, однак материнське серце билося рівніше, адже була десь рядом з дітьми, як Ангел-охоронець. А чужі солдати, яким вона надавала допомогу, ставали для неї ніби рідними синами.

Для них, своїх дітей і чужих – «своїх» бійців Олена Вікторівна попросила передати з десяток-два екземплярів моїх книг «Війна очима дітей війни». Я безмежно вдячна цій мужній, турботливій жінці, завдяки якій наша бойова молодь зможе брати приклад любові до рідної землі з їх дідів-прадідів.

А можливо також – з більшою вдячністю відноситися до волонтерів (у книзі є нарис – спогади О.І. Криворучко – керівника волонтерського руху при Кам’янській міській раді ветеранів).

Ніна Олександрівна Циганок