Історія України в роки минулої війни у долі однієї сім’ї

Історики стверджують, що у роки Великої Вітчизняної війни в Україні не було жодної сім’ї, яка б не зазнала лиха від фашистських окупантів.
Сім’я Андрущенків, яка проживала тоді в селі Великі Липняги на Полтавщині, фактично пережила всі види трагічної долі України. А тому з невимовною радістю зустрічали своїх визволителів ті, хто залишився в живих.
Нагадаймо, що визволення України почалося 18 грудня 1942 року з селищ Мелове і Півнівка (Ворошиловоградська – Луганська обл.), а завершилося визволенням села Лавочне Дрогобицької області 28 жовтня 1944 року.
Коли наша Армія почала виганяти зі своєї рідної землі нацистських окупантів, ті в люті нерідко перетворювали в згарища цілі поселення.
Така трагедія сталася і в Великих Липнягах у вересні 1943-го року.
Відчуваючи неминучу поразку фашистські нелюди, тримаючи оборону в цьому селі, на протязі чотирьох днів зганяли до осель всіх без винятку його мешканців і заживо спалювали їх. Втікачів з жорстокістю і звірством вбивали.
Якось чотирнадцять людей липнягівців встигли ускочити до льоху. Та нелюди помітили втікачів і закидали їх гранатами. Половина людей загинула, у тому числі й середня дочка Андрущенків, а мати і 6-річна Оля були тяжко поранені.
Про Ольгу Іванівну Кучер (Андрущенко), нині мою добру сусідку по дачі, я писала у своїй першій книзі «Війна очима дітей війни».
А ще до поранення в льоху мало не загинула від рук окупанта і їх мати. Врятувало спонтанне рішення показати німцю листа від дочки-остарбайтерки Тані – і той опустив дуло пістолета.
Про долю Тані (тепер 93-річної Тетяни Іванівни Андрущенко) вважаю логічним скористатися її власними живими спогадами, розміщеними у червні цього року в районній газеті «Вісті Семенівщини» під назвою «Маленька людина та велика війна».
«12 грудня 1942 року мене з моїми однолітками забрали до Германії. Який це жах для дітей і їхніх рідних. Батьків попередили раніше, щоб збирали котрусь із дочок на роботу. Мама сказали, що мушу їхати я, найстарша серед сестер. Батьки плачуть, менші сестрички ревуть, родичи посходились, плачуть, прощаються зі мною. Я – ні жива ні мертва, із життям прощаюсь. Мама пошили мені мішок із ручками і поклали до нього мої нехитрі речі та харчі. Тато, майструючі всю ніч, пошили обувачку – чобітки. Мама мене скупали, помили голову в далеку дорогу. Її гарячі сльози капали, обпалюючи незміцнілу дитячу душу.
Привезли нас у Семенівку підводами на цукрозавод, де вже були невільники з інших сіл, а згодом відвели під охороною на залізничний вокзал, перерахували, посадили в телячі вагони і відправили в неволю. Уся дітвора плакала, прощаючись із батьківщиною, дехто, як виявилося, назавжди. Дорогою нас не годували, та й їсти не хотілося, з’їдав сум за рідними, страх невідомості. Ми всі були прості сільські діти, які далеко від батьків не від’їжджали, навіть у місті не всі побували, а тут – Німеччина. Перша зупинка в Дарниці. Казали, що хтось із нашого потягу тікав. Чулися крики німецькою, постріли. Страшно було!
25 грудня привезли до Германії в місто Гінденбург, що неподалік польського Катовіце, якраз на їхнє католицьке Різдво. Це був справжній ринок рабів. Наші майбутні господарі, стоячи за скляною стіною, відбирали собі невільників, робочу силу. Мені поталанило, була обрана вишуканою панянкою, незлостивого характеру. Мої грубезні, замазюкані за довгу дорогу чоботи чудернацько виглядали на фоні її модельного взуття. Трамваєм до її помешкання ми не поїхали. По закону, як представниця неповноцінної раси, я не мала права заходити до суспільного транспорту. Пішли пішки. Нємка дорогою весь час говорила, повчала, часто вживаючи польські слова, і тому я її добре розуміла. Моя господиня, як виявилося, працювала майстром на швейній фабриці, а її чоловік – інженером на заводі, на території якого вони і мешкали. Жінка підвела мене до триповерхового будинку, натисла на кнопку електродзвінка. Мене, сільську дівчинку, все неймовірно дивувало. У господарів була дванадцятирічна донька Марія, яка добре ставилась до мене. Мати з дочкою навчали мене німецькій мові і обов’язкам по господарству, господар же не звертав на мене увиги, ігнорував, а четвертим членом їхньої сім’ї був контужений в Першу світову, від того й паралізований, батько господаря. Він узагалі не розмовляв. Завдяки тому старому солдатові мене і виділили для допомоги його сім’ї. У мої обов’язки входило бігати по продукти до магазину, прати білизну, мити підлогу, топити плиту і ще багато різної роботи виконувати. Вільного часу було мало, але молода і по-сільському метка – все встигала. Якось господиня мені сказала: «Цікаво, чому керівництво нашої держави каже на слов’ян «недорозвинені нелюди», а ти так легко за неповні три місяці вивчила і німецьку, і польську мови, розібралася по господарству?»
Якось паралізований старий застогнав, бо говорити не міг, і кивком голови вказав мені на приймач, який він весь час слухав. Там німецький диктор розповідав, що радянські війська відбили у німців Кременчук і вийшли до Дніпра. У той час прийшов наказ усіх остарбайтерів відправити на німецькі військові заводи. Я вже чула від українських бранців, що умови роботи там жорстокі, багато наших замляків помирали від побоїв, поганого харчування та нелюдських навантажень. Розплакавшись, благала господиню не відправляти мене на виробництво. Жінка була доброю, тому десь там домовилася, щоб мене відправили на роботу в село до бауера.
Там було значно важче, ніж у Гінденбурзі, але для мене, сільської дівчини, звичної до роботи, краще ніж на військовому заводі. З 44-го по 45-й р. я працювала на бауера. Доїла корів, переробляла молоко, прибирала в будинку і на подвір’ї, носила в поле обід господареві та його батракам. Чи можна перерахувати всю важилезну роботу, яку доводилося виконувати дитині. У господарів було фермерське господарство: 5 корів, бик, телята, пара коней, свині, птиця. Скільки вони мали землі, я не знаю. Але на бауера працювали полонені серби. Вони не лінувалися на роботі, їх добре харчували, пристойно одягали. Крім того, сербські полонені, за результатами Женевської конференції, мали можливість через Червоний Хрест одержувати з дому посилки. Хлопці пригощали мене шоколадом і смачними сушеними сливами. Тоді дитиною яку смакоту взагалі я могла скуштувати ще вдома в селі: запеченого в печі гарбуза, посипаного цукром, чи солодокого узвару? Та що не кажи, а в селі тоді все було добре і натуральне, не те, що зараз у магазинах (Тетяна Іванівна гірко усміхається).
Закінчилася війна. Усе прийшло в рух. До радянського кордону потяглися бувщі військовополонені німецьких концтаборів, остарбайтери. Усім перетинали дорогу військові патрулі та СМЕРШівці. Мене також перевіряли в спецтаборі для переміщених осіб. Але, переконавшись у моїй невинуватості, відразу відпустили додому. В Європі таких подорожніх, як я, було багато. Дорогою нас ніхто не харчував, голодали. Мене взяли вільнонайомною у військову частину. Там я працювала поваром до 1946 року.
Повернувшись у село, не впізнала його. Це було суціле згарище. Плачучи, мама розповідали, як із молодшими дітьми та іншими людьми переховувалися в льоху, як їх знайшли фашисти і закидали гранатами. Одна сестричка загинула. Вона і ще одна дитина були тяжко поранені, і тільки маленька Галя, яку мама прикрила своїм тілом, не отримала пошкоджень. Кругом померлі та пошматовані тіла. Фашисти, вчинивши нечувано жорстоку розправу над мирними, ні в чому не повинними людьми, лишили їх помирати, підперши двері підхідного льоху діжкою з водою. Діти плакали і просили водички. Усе село було спалене, а мешканці майже всі знищені з нечуваною жорстокістю. Слава Богу, тато випадково уціліли. Вони, сивіючи на очах, витягували з погреба свою розстріляну сім’ю. Велику допомогу пораненим людям надавали радянські воїни та військові медики, які невдовзі звільнили село від фашистів.
Як тяжко було мамі з двома малолітніми дітьми, годі уявити. Допомоги чекати не було від кого. Батькова мама, а моя бабуся, дві мої тітки, шестеро їхніх дітей також загинули в часи лихоліття. Скільки ще наших родичів було побито есесівцями в селі у вересні 43-го року, важко порахувати. Мама, самі поранені та недужі, лікували поранену Олічку. Поступово село почало відбудовуватись, усім прийшлось тяжко робити, але це вже було мирне життя».

Так хочеться, щоб з цією невигаданою історією познайомились сучасні ровесники: з долею остарбайтерки Тані Андрущенко, її сестри Олі, всієї сім’ї.
Хай молоде покоління знає ціну Миру та з повагою ставиться до дітей без дитинства, яких з кожним днем стає все менше, а так важливо почути від них правду війни.

Н. Циганок – історик, прес-секретар Кам’янської міської ради ветеранів