Н. Циганок - прес-секретар Кам’янської  міської ради ветеранів

Нині залишилося  зовсім мало безпосередніх учасників бойових дій. Останньою, масовою категорією людей, які в дитинстві на собі відчули усі страхіття тієї страшної минулої війни, є «діти війни». Належачи до цієї категорії, я тонко розумію їх болі, які не згасають і через сім десятиріч.

Наші онуки-правнуки повинні знати про долі своїх дідів-прадідів, щоб бодай відповідно толерантно відноситись до них, поки вони живі.

Саме тому я і почала збирати спогади «дітей війни», на основі яких уже вийшли з друку дві книги під назвою «Війна очима дітей війни» і проведено по них біля 50-и презентацій.

Книги та їх презентації ніби будять дрімаючу пам’ять інших «дітей війни» і кожен згадує своє.

На сьогодні є уже декілька нових нарисів за їх спогадами, один з яких пропоную читачам.

Несподівана зустріч

Зустрілася з Уляною Степанівною випадково-в шпиталі, де поряд з іншими категоріями тепер мають право профілактично підтримати чи поправити своє здоров’я і «діти війни».

Віддалено знала її як керівника ансамблю «Деснянка». Вона мене – краще, бо хто ж зі старших поколінь не знає ветерана музейної справи з більш як 40-а річним стажем роботи.

Розговорилися. Виявилося, що ми-землячки. Навіть свого часу вчилися в одному навчальному закладі (до університету ми з сестрою, як і Уляна, закінчували Прилуцьке педучилище).

Пані Уляна попросила познайомитися з моєю книгою в надії, що зможе вона, ведуча, щось використати з книги як цитати. Бо уже зараз продумує виступи ансамблю напередодні 75-ти річчя Великої Перемоги.

Так воно й було. Але, захоплена змістом історико - публіцистичних нарисів книги,

У.С.  Косенко повідала і про своє дитинство, яке вразило мене до глибини душі.

 Доля Уляни Косенко

У звичайному селі на Чернігівщині жила велика сім’я. Як гриби після дощу один за другим народжувалися діти:

1928р.- Василь

1930р.- Ліда

1935р.- Антоніна

1937р.- Марія

1938р.- Віра

1939р.- Микола

1940р.- Петро

1941р.- Михайло

1943р.- Улянка         

                З початком Війни батька на фронт не забирали: на його плечах була багатодітна сім’я та ще й служив він у міліції (так думає пані Уляна).

                   1943-й, хоч і був переломним у ході війни, але наша армія потребувала термінового поповнення, щоб гнати ворога далі у його лігво.

То ж покликали до війська і його, Степана.

«Два місяці було Улянці,

                Як провели татка вранці

 Всі десятеро-на війну,

 Він обіцяв: «я повернусь»…

 І повертає клином журавлиним,

                Що пролітає з клекотом журливим»,

писала у вірші, присвяченому життю-буттю Уляни Степанівни, постійна слухачка виступів «Деснянки».

                Бо рівно через місяць на їх батька прийшла похоронка. Як жити далі з такою малечею? Та,як кажуть в народі-біда одна не приходить.

«Ще долі мало було сліз -

                Синок гранату в двір приніс

                І на маминих очах

В раз перетворився в прах»,- писалося у тому вірші.

Це самого старшого сина Василя - її надії і не по роках-опори в раз не стало.

«Пружина в мами тут зламалась

І вона більше не піднялась», і так пролежала цілих 30 років.

Уявити страшно, яке то було становище. А тут іще одна біда - завалилась хата. - Може то від вибухів бомб чи снарядів вона втратила міцність,- так роздумає тепер Уляна.

                «Не вціліла війну хата,

                Та із діточками мати

Під зорями не лишилася -

Добрі люди потіснились.

 Хай хвала на віки буде

Безкорисливим тим людям!»

Чи не найбільше у всій розповіді Уляни Степанівни мене вразив факт, який би я назвала героїчним чи якимось іншим самим високим словом.

Уявляєте: зовсім чужі люди - «дядя Ілля», який щойно повернувся з фронту інвалідом (без руки) з дружиною («доброю жінкою була тьотя Марія»), взяли до себе хвору жінку з малими дітьми!

 Ось як ходили поруч-горе і співчуття.

Згодом «дядя Ілля» написав листа в Москву (прямо Сталіну, як говорить моя співрозмовниця) і скоро на адресу сільради прийшла вказівка: за 1-2 місяці сиротам збудувати нову хату. І її терміново збудували.

Старша, 15-річна Ліда не захотіла, щоб хоч когось із менших взяли до інтернату.

«Старшій сестричці довелось

В п’ятнадцять років йти в колгосп -

Дояркою щоб працювати

І цим сім’ю свою спасати.

І повних п’ять десятків літ

На ферму ту був її слід».

А найменшенька Улянка, будучи голосистим дівчам, співала сусідкам пісень. Ті, розчулившись, пригощали її кусочком хліба, а то ще й цукру.

Уже в 5 років Уляночка пасла чужих гусей, за що хазяїни кормили дівчинку та ще якісь там і грошенята давали. Пізніше няньчила двох чужих дітей, батьки яких допізна працювали в місті. Повернуться з роботи, а їх дітки ситі, чистенькі-сплять в обнімку з ненабагато старшою від них нянею.

Інші діти цієї незвичайної, дружної сім’ї теж змалечку працювали: хто пас хазяйських корів, хто допомагав Ліді на фермі: корзини з силосом тягали, корів доїли-все уміли. Ось так і виросла сирітська сім’я, в якій Ліда була одночасно і сестрою, і мамою.

Сама не виходила заміж аж до 40-ка років, поки не почали менші випурхати з рідного гнізда.

 Звичайно, лише дорослою Уляна зрозуміла, чому Лідія так і не мала своїх дітей

Сама ж Уляна закінчивши дошкільний відділ Прилуцького педучилища, за направленням приїхала до Дніпродзержинська, де працювала вихователем коксохімівського дитячого садка до самої пенсії.  Має чоловіка, дочку, онука, та двох правнуків.

Та сидіти вдома не в характері Уляни Косенко. Можливо, пам’ятаючи, як у дитинстві чужі люди віддали частину свого тепла і затишку осиротілим дітям, вона разом зі своїм ансамблем

(частіше-квартетом), абсолютно безкоштовно прагне дарувати людям хороший настрій. Особливо полюбляє Уляна слухачів-ветеранів. А взагалі її невеликий, але співучий дружній колектив виступає там, де його вже знають і залюбки зустрічають. Вони-бажанні гості і в музеї історії міста, і в навчальних закладах, і бібліотеках. Неодноразово виступали самодіяльні митці і на фестивалях,        оглядах навіть за межами міста. І в горі, і в радості Уляна співає. хай пісня їй допомагає.

   На фото

1 Мати Уляни. Корнієнко Тетяна Юхимівна

2 Уляна в 19 років