«Так що ж це за вибори, коли простому народу нічого від них не перепадає ?!» - процитувала днями досвідчена колега свою 70-річну приятельку. Як це нічого, земляки? А розвага сама по собі що, нічого не варта?

«На виборах буде щось страшне - мені одна екстрасенс сказала!» - цитувала газета «Событие» свою читачку 5 років тому.
«Та вже хай би вибрали кого треба!» - читацька цитата минулого тижня.
Вже не вперше за роки незалежності України наближення виборів викликає страх. Причини боятися є у всіх. Несподівано виявилося, що зміна влади - це необов'язково «десь там». Прямо тут і зараз приходять якісь люди зі зброєю і віднімають майно, здоров'я, життя. Дехто боїться, що все залишиться, як є. Таке українці теж бачили, тому мають підстави побоюватись продовження.
Українець чимало знає. Він бачив, як різні люди піднімалися й опускалися. Дехто з них сьогодні мало не підморгує з білбордів, обіцяючи краще життя. 
Один з лідерів за розмахом агітації двічі вже був відзначений довір'ям виборців і обидва рази не став боротись за їхній вибір. Інший (не можна сказати, що другий за масштабами самореклами) обіцяє щось з плакатів на автобусах, наліплених всупереч вимогам виборчих положень.
Владу, як відомо, обирає більшість. А більшість не платять за поставлену продукцію або не поставляють оплачену, ховаються від податків, дають і беруть хабарі, забирають силою. Яка ватага пастирів впорається з таким електоратом? А кандидати - такі ж люди, так чого ж ми хочемо від них, на що сподіваємося?..
От і виходить: і таке бачили земляки, і сяке, і ще й не таке! І досі не знають, кого обирати, щоб задовольняли потреби виборців. І невдоволені, кого б не обрали. І при цьому – досі живі, хоч з кожним роком все менше і менше. 
Кажуть: якщо життя не здається тобі смішним – ти просто не зрозумів жарту. Українці вже довели, що здатні оцінити старання гумориста. Можливо, це і є новий вектор розвитку України, який нам обіцяють вже більш як півдесятка гуртів народних обранців: така собі країна-жарт, суцільний пароксизм реготу довжиною в життя українця. 
Кого б ми не навибирали собі в пастирі, не забуваймо: завдання пастухів – різати та стригти отару. Тому хто потребує пастиря – нехай не дивується.
Тим, хто обирає собі представників власних інтересів, не зайве було би подумати: як ви потім спитаєте в обранців про обіцяне чи позичене? Мабуть, той факт, що обранець тобі особисто щось винен, підвищує і рівень довіри до нього, і ефективність представництва.
«Змінилося декілька урядів, градоначальників, складів міськради. Всі обіцяли, клялися, обнадіювали. А фекалії течуть вулицями рідного міста все частіше…» - писала газета 5 років тому. Ну хіба це не смішно, земляки?