«… что бы не было, в эту ночь должен перебраться ко своим, больше терпения нет, да и чувствовалось, как звереют немцы. Мы предвидели, что немцы ждут, по-видимому, сильного боя, и могут угнать людей куда им вздумается, чего я остерегался. Вел наблюдение за немцами и за их боевыми точками, за ходами сообщения и где что находилось. Немцы не трогали тех людей, которые на их глазах шли с лопатами. Они считали, что человек идет работать, копать для них окопы, что давало возможность осмотреть все, что мне надо было. И я знал многое…»

       І ось вечір з 30-го вересня на 1-е жовтня 1943 року. За час дня, юнак встиг зорієнтуватися, де зручно пірнути між німецькими окопами до берега Дніпра, дізнався де почали копати траншеї, тому що їх копали тільки вночі і окопи, які місцями німці копали самі для себе теж вночі. Йшов з дому, а фактично від тітки, де жили разом дві сім'ї. Забравши свою метричну, єдиний документ, одягнув картуз, в якому і сховав його під підкладку. Одягнений легко, сорочка, штани, брезентові балетки. В будинку заголосили, почалися напуття і прощання. Так все починалося.

       Взявши лопату, пішов знаючи, що німці не затримають, бо вважали, що йде рити окопи. По дорозі, до зручного місця, де міг пробратися до Дніпра, зайшов до свого товариша Ципи Гаврила. Його мати сказала, що він пішов до своєї сестри. Тільки потім дізнався, що той був захований в кролячий ямі.

На вулиці було майже темно. Зустрів хорошого знайомого Тесленко Миколу, якого в армію не взяли, тому, що хворів на туберкульоз і німці його теж не чіпали. Довелося пояснити йому, чому з’явився в їхньому дворі. Попросився роздягнутися і підготуватися до відходу, в їх особистому окопі, який вони викопали і накрили біля свого будинку. Микола навіть зібрався йти разом, потім пішов в будинок, і вийшовши сказав: "давай ти зараз, а я трохи пізніше». Від їх туалету, найзручніше місце для спостереження. Тут поруч росла кукурудза, за нею окопів не було. Зате, праворуч, на височині, було два бліндажа з кулеметами. І зліва, був один, в метрах тридцяти. По-пластунськи поліз кукурудзою до Дніпра. Але сталося несподіване, майже в кінці городу натикнувся на німців, які рили для себе окоп. З боку стояв кулемет. Завмер від страху, але німці були зайняті роботою і не помітили. Поповз назад, що б не наробити галасу. Що робити? Між німцями, що риють окоп і двома кулеметами в бліндажах приблизно метрів сорок, і невеликий рівчак, в який виносять сміття. Це був, мабуть, єдиний вихід. По-пластунськи, спускаючись по смітнику, проповз близько від бліндажів. Далі, де був побудований німецький заслін, проходила дорога, яку треба було перетнути. Підповз до дороги, за якою було складено, колючий дріт в мотках. Перетинаючи дорогу, раптом побачив праворуч фігури. Швидше підповз до колючого дроту і заліг. Два німця пройшли по дорозі тихо розмовляючи, не помітивши нічого. Попереду була ще одна перепона - залізна дорога по якій з ГРЕС возили сміття і висипали по обидва боки дороги. З двох насипів, які треба було подолати, могли помітити з кулеметних точок. Тут також посміхнулася вдача і маленька хмаринка в потрібний час закрила повний місяць.

       Плавав добре і швидко, але треба було тихо, щоб не створювати сплеск. На середині фарватеру відчув, що вода досить холодна. В цей час німці запустили освітлювальну ракету. Припинивши плисти, тримався на воді до згасання ракети. Поплив далі і вже незабаром, відчув ногами дно. Вибігши на пісок, що є духу, побіг на іншу сторону коси. Німці запустили ще дві ракети з того місця, де пробирався до берега. Присів в кущах, обхопивши руками коліна, було дуже холодно і все не міг зігрітися. Йдучи далі, усвідомлював, що на цій нейтральній смузі, могли бути і наші і німці. Треба було вбрід, який знав, перейти на острів. Брів по пояс і часом здавалося, що холодна вода просто ріже тіло. У тиші почув розмову двох і в той же момент побачив перед собою солдат, одного з гвинтівкою, іншого з автоматом. Це були свої. На правому березі грюкнули гармати і поруч розірвалося три снаряди, обдавши піском. Стрільби більше не було і мене під гвинтівкою повели на іншу сторону острова, де стояли човни і копошилися люди. Дуже здивувався, побачивши солдатів в погонах, адже коли відступали, то були без. Офіцер став розпитувати, звідки і як сюди дістався. Після, посадивши на човен, поїхали на лівий берег нижче Кривця, в початок «Буткового Річища». Пристали до берега і провели в бліндаж, де горів каганець і сиділи люди. Лейтенант доповів полковнику, що прибула людина з правого берега. Полковник запитав звідки. Відповів що з Дніпродзержинська, а він запитав, а де тут Кам'янське та Романівка? Поправив його, що Романкове, а Дніпродзержинськ і є колишнє Кам'янське. Вийшовши з офіцером на берег, вказав де на правому березі знаходяться траншеї і бліндажі і що зараз роблять німці. Через кілька хвилин по тих місцях вдарила наша легка артилерія. Як потім, після повернення дізнався, люди що рили окопи, відразу ж розбіглися. Переодягнувши в сухий одяг, дали шматок добротного білого хліба і шмат сала, на підводі, доставили в село Курилівка. Вранці на коні приїхав молодий гарний підполковник. Завів до похідної кухні, велів нагодувати. Кухар приніс казанок пюре, сало і хліб. Після ситного сніданку пішли в село до хати, в півтора кілометрах. У тому будинку найвірогідніше був наш штаб.

        З капітаном, якому віддали, довелося провести чимало часу за розпитуваннями. Крім військових відомостей, цікавився особистим життям, де жив, чим займався, звідки і як приплив, і багато іншого. Після розпитувань піднялися на горище будинку.

       На горищі стояв стіл і лава. На столі стояв перископ, дивився в оглядове вікно на правий берег Дніпра де був противник. Капітан запросив до перископа. В перископ спостерігали Дніпродзержинськ. Прибережну частину міста не було видно, так як вона ховалася за лісом. Зате далі, відразу за територією цементного заводу було все видно. Можна було розрізнити цивільного і військового, чоловіка і жінку. Спостерігаючи з капітаном територію противника, вказував де що знаходиться в районі нинішнього військового кладовища. На пустирі де була могила, німці поставили надійно замаскований начебто барак. Його Павло бачив раніше коли бував там. Над ним були натягнуті антени на металевих трубах. На самій могилі стояли два великих міномета в невеликих шанцях, а далі за ними стояла німецька артилерія. Близько підійти не можна було - стояли пости, але міномети було видно здалеку. Капітан все відзначав у себе на карті червоним олівцем, закріпивши вказане підписом юнака. Ніч переночував там же у дворі, в копиці соломи. Вранці наступного дня капітан знову покликав до перископа. Перископ був наведений на німецьку радіостанцію біля могили. Раптом сильні постріли, и Павло припав до перископа. Снаряди рвалися з прямим попаданням по радіостанції. Німці розбігалися в різні боки з радіостанції, яка нахилилася і завалилася на бік. Другий залп припав по могилі. Після закінчення обстрілу капітан потис руку і сказав, що гідний ордена «Червона Зірка». Деякий час залишався в цьому дворі. Перед вечором, поїхав на двоколці, з селянином в Єлизаветівку. Хата була чиста і доглянута, розділена на дві половини. В одній знаходився майор Пузирьов, який ще раз про все допитав детальніше. На другий день захворів, далося купання в холодній воді. Оглянув фельдшер і сказав, що треба в госпіталь. На другий день з великою температурою був відпущений майором до знайомих в Петриківку. Незабаром видужав, завдяки догляду знайомих.

       В Курилівці, до штабу приводили ще одного хлопчика, котрий переплив Дніпро. Він теж був жителем Дніпродзержинська і згодом працював на ДМК в механічному цеху. Звали його Юрій Губа.

А нагороду Павло так і не отримав…

Віктор Ольгашко

Топ фото: Тофелюк Павло, повоєнне фото

на фото: Вручення почесної відзнаки під час робочої зміни. 10 серпня 1983р. 

на фото: Залишки німецьких  фортифікаційних споруд в р-ні військового кладовища