Сьогодні ми публікуємо другий нарис Ніни Олександрівни за спогадами ветерана педагогічної праці Л.І. Прокопенко.

- Ось це моє дитяче фото – це батьків оберіг на війні, - так розпочала свої спогади «дитина війни» Лідія Іванівна Прокопенко.

Чому вона аж через сім десятиліть згадала про це?

А приводом послугувала презентація.

Насправді, я щиро зраділа, коли серед слухачів, які прийшли на презентацію книги «Війна очима дітей війни» в бібліотеку кінотеатру «Мир», раптом побачила Л.І. Прокопенко, з якою 45 (!) років назад учителювала (по сумісництву з музеєм) в середній школі № 10.

Перед закінченням презентації Лідія Іванівна попросила слова.

Наголосивши на важливості теми книги і самої її презентації, вона коротко розповіла про свої дитячі роки в часи воєнного лихоліття. Та найбільше вразила присутніх малесенька, пожовтіла від часу, фотографія 1943 року, на якій була зображена вона, 5-річна Лідочка.

- Коли папа по закінченню війни повернувся з фронту, він гаряче цілував і маму, і нас, обох дочок, а потім, діставши з кармана гімнастерки оцю маленьку фотографію і теж поцілувавши, мовив: «Я беріг її всю війну, а вона оберігала мене від загибелі».

Тоді я попросила Лідія Іванівну згадати про своє дитинство докладніше.

І на наступну презентацію (а проходила вона в тій же 10-й школі, де вона колись викладала біологію, а я – історію), Л.І. Прокопенко принесла свої спогади.

Ось вони дослівно (за винятком редагування).

- Моїй сестрі Валі було 4 роки, а мені всього лише 2 рочки, коли розпочалася війна. Батька Івана Григоровича забрали на фронт. Мама Тетяна Гаврилівна залишилася з двома малими доньками.

Коли в 1943 році звільнили Дніпропетровщину, мені вже було 5 років. І я дещо пам’ятаю, навіть з того, що було, раніше. Пам’ятаю, як у нашому дворі під вишнею сусіди вирили землянку, і всі ховалися в ній під час бомбардувань.

Пам’ятаю, як, почувши слова німецькою мовою «Млеко», «Яйкі», наші мами стрімглав бігли в ту землянку. Біля входу сиділи лише старики і діти.

А німець у брюках – галіфе з широко розставленими ногами безтурботно грав на губній гармошці.

Там же, по кутках темної землянки, як осинові листочки, дрижали наші, ще молоді, мами.

Під час бомбардувань з нашого будинку знесло черепицю (покрівлю) і на даху стояли лише дерев’яні крокви.

Біля будинку паслась наша «кормилиця» - кізонька Білочка. Від переляку вона зірвалася і кудись забігла.

Мама кричала: «Білочко, Білочко, де ти? Чим же я буду годувати своїх діточок?»

Але Білочка так і не повернулась. В цей час у районі станції Воскобійня, що зовсім рядом з нашим селом Аули, йшли жорстокі бої і мого папу, який через роки війни прийшов звільняти від ворога свій рідний край, ранило в ногу.

Мама тачкою (візком) привезла його додому. Він лежав на панцирі металевої кроваті, а рядом стояли ночви, куди під час дощу капали важкі краплі води. Адже будинок був без покрівлі.

Мама говорила:

• Лідочко, виливай водичку кружечкою.

Незабаром папу прооперував лікар міської лікарні № 9 міста Дніпродзержинськ Мячиков (це я вже пізніше дізналась від мами), і ледве виздоровівши, він знову пішов на фронт. Бо за час перебування вдома папа досить наслухався розповідей односельчан про наругу над його земляками.

А ще сотень наших юнаків і дівчат фашистські загарбники насильно гнали на рабський труд у Німеччину.

Так, у мами була молодша сестра Софійка – така гарна і молода. І коли по вулиці йшли німці, молоді люди ховалися, де могли. Ось вони уже біля нашого двору! Не знали наші, де її заховати, та й «сунули» Софійку в піч і закрили заслінкою. Добре, що вона була холодна, бо нічим було палити. Так Софію вдалося врятувати від фашистського рабства. Пізніше вона закінчила Дніпропетровський медінститут і працювала дитячим лікарем.

У 1946 році я пішла в школу – мені було 7 років. Зараз дітки ідуть до школи гарно одягнені, з ранцями за плечима.

А в мене був простенький піджачок і сумка із плащ-палатки, які мені пошила мама (добре, що німці хоч не загарбали швейну машинку).

В теплу пору року доводилось ходити до школи босоніж, а взимку були валянки-самошивки і на них – червоні чуні – найяскравіші від усіх у класі.

Їх папа, який на той час уже повернувся додому, вирізав із коліс «Катюші» і сам склеїв їх.

На Новий рік нам не дарували подарунків, а пригощали всіх кусочком хліба, якого вчителька вмокала у воду і ріденько посипала кристаликами цукру. Він був такий смачний, бо всі його майже не пробували – люди користувалися сахарином.

У 1956 році зі срібною медаллю я закінчила Аульську школу № 1 і поступила в педагогічний інститут.

45 років працювала вчителем в Аулах та Дніпродзержинську (тепер – місто Кам’янське). Мені присвоїли звання «Відмінник народної освіти» та «Вчитель вищої категорії».

Але найвищою нагородою для мене були і є мої учні, особливо – випускники 1984 року, у яких я цілих 7 років була класним керівником. Двоє з них продовжили мою справу.

Та повернуся знову до мого дитинства. Після визволення Аул у нас появився самоучка-фотограф. Мама нас сфотографувала по черзі в одному і тому ж вбранні і вислала фото папі на фронт.

Повернувшись додому, він цілував фото і нас, живих. Він говорив, що ми рятували йому життя на війні.