Повідомляє Дніпро Регіон з посиланям на sobitie.com.ua.

Людмила Гайдученко працює керівником гуртка “Атлетична гімнастика” у лівобережному Будинку дитячої творчості, продовжуючи прославляти нашу країну, але вже як тренер і наставник. Вона є однією з найбільших спортсменів пауерліфтингу, армліфтингу та інших видів спорту. В інтерв’ю вона розповіла про свою першу книгу, цікаві моменти з життя, а також про свої захоплення.

– Розкажіть невелику передісторію про початок занять пауерліфтингом. Що стало головним поштовхом до професійного спорту?

– Я з дитинства займалася різними видами спорту, які були доступні у школі: легка атлетика, волейбол, баскетбол. Виступала за шкільну команду на обласних змаганнях. Пізніше вступила до Херсонського будівельного професійно-технічного училища і зайнялася академічним веслуванням. Чесно сказати, за всі три роки навчання в училищі навіть жодного разу в руках не тримала малярського пензлика, оскільки часто була на спортивних зборах та змаганнях.

Після училища я вступила до Дніпропетровського інституту фізичної культури та спорту, на кафедру гребного та вітрильного спорту тренерського факультету. Вже на першому курсі я отримала звання майстра спорту СРСР з народного веслування. А з пауерліфтингом я познайомилася значно пізніше, 1990 року, коли навчалася на третьому курсі.

Пауерліфтинг тоді ще називався силовим триборством. Якось ми з подругою пішли в спортзал займатися атлетичною гімнастикою, і тренер, побачивши мої непересічні фізичні дані, запропонував зайнятися спортивною діяльністю змагань – силовим триборством. Я спробувала та відчула, що це саме той вид спорту, в якому хочу розвиватись.

– А які у дитинстві були мрії щодо професії?

– У першому класі я хотіла стати лікарем. Швидше за все це було пов’язано з тим, що моя мама працювала медсестрою. Але, зайнятися спортом, я вже чітко розуміла, що хочу продовжувати займатися цим професійно, зокрема й тренерською діяльністю.

– Кому зі своїх тренерів ви особливо вдячні?

– У моєму житті було багато тренерів, які працювали зі мною, зокрема й у пауерліфтингу. Звичайно ж, я всім вдячна, але особливо Олексієнко Олександру Дмитровичу. Вважаю, що саме він привів мене до вершин майстерності. Він був заслуженим тренером СРСР з важкої атлетики, заслуженим тренером з пауерліфтингу, працював зі збірною України з важкої атлетики та збірної СРСР з важкої атлетики. Він мене запросив до Кам’янського (тоді ще Дніпродзержинськ) до спортивного клубу «Дзержинка». Олександр Дмитрович для мене був не просто тренером, а наставником. У складні моменти я завжди його згадувала, думала, як би він вчинив і яке б ухвалив рішення.

Також хочу розповісти про Едуарда Аноткіна. Саме він запропонував мені спробувати позайматися армліфтингом – вправами на силу хвату. Спочатку я була скептично налаштована до цього виду спорту, оскільки треба було піднімати вантаж однією рукою. Але, знову-таки, я мав хороші результати, тому я вирішила продовжити заняття. На перших змаганнях я встановила рекорд світу. Едуард Аноткін загітував мене зайнятися ще й армрестлінгом – боротьбою на руках. Зізнаюся, що цей вид спорту не дуже мені подобався через великий травматизм. Хоча я стала чемпіонкою України, але заняття не продовжила.

На фото: рекорд світу у дисципліні “Rolling Thunder”

– Розкажіть про своє перше змагання.

– Це було у Дніпрі 1989 року. Проводили чемпіонат міста. Я була першою жінкою, яка виступала нарівні із чоловіками. Орієнтувалися тоді на чоловічі результати. Я була ще новачком, присіла зі штангою вагою 100 кг, потім взяла 110 і впала… Досі ця вправа мені не подобається. Як потім з’ясувалося, це був норматив для кандидатів у майстри спорту.

А останнє змагання з пауерліфтингу в жимі лежало 2016 року в Одесі. Це був чемпіонат України, там я показала свої найкращі результати: присідання – 245 кг з екіпіруванням, жим лежачи – 210 кг з екіпіруванням та 172,5 кг без екіпірування, тяга – 250 кг. До сьогодні в Україні ніхто не зміг перевершити результат жиму лежачи 172,5 кг без екіпірування. Після цього змагання я вирішила, що треба закінчувати виступи.

– Із чим пов’язане таке рішення?

– із віковими змінами організму. 50 років – це критичний вік спортсменів. Звичайно, можна було й надалі продовжувати виступати, але я звикла рухатися вперед і розуміла: щоби йти на новий результат, потрібно докласти ще більше зусиль. Добре знаючи фізіологію, я розуміла, що хоч би як ми намагалися, не можна порівняти те, як організм реагує на навантаження в 25-30 років і в 50-55. Я продовжую тренування, але лише для підтримки форми.

– Розкажіть про якийсь забавний випадок, що стався з вами на змаганнях.

– Я хотіла б розповісти цікавий і, можливо, навіть повчальний для спортсменів випадок. Я згадала нашу поїздку до Севастополя на чемпіонат України у 2001 році. Ми були втрьох: тренер Олексієнко Олександр Дмитрович, Валентин Маліков (відомий спортсмен-пауерліфтер) та я. Нам із Валиком дістався номер 1313. Валентин засмутився і каже мені: «Людо, дивись, у нас номер – 13 13! Це знак, що ми погано виступимо…» Розповідав про чортову дюжину і таке інше. Я тоді йому жартома відповіла, що 13 – це моє улюблене число. У підсумку на змаганнях я встановила абсолютний рекорд України, а він отримав нульову оцінку – не впорався з початковою вагою та ще й травмувався. Навіщо це я говорю? А до того, що як ми запрограмуємо себе, так і буде.

І ще був випадок у 2012 році, коли у Кривому Розі проводили чемпіонат світу з пауерліфтингу. Я туди поїхала зі своїми вихованцями. Бачу, що один із спортсменів, який був готовий до високих результатів, дуже нервує. Такий стан передстартової лихоманки. І тут я згадую, що колись робив Олексієнко, і зробила так само. В якийсь флакончик з-під БАДів поклала таблетки глюконату кальцію і сказала, що у мене є супертаблетки, що підвищують нервово-м’язову провідність. Спортсмен випив кальцій та пішов розминатися. Через час він мені каже, що після прийняття таблетки миттєво відчув результат – підняв вагу на 5 кг більше. Тоді на чемпіонаті він посів перше місце, ставши чемпіоном світу.

– На якому етапі свого життя ви зрозуміли, що накопичені спортивні знання хочете передавати комусь?

– Коли у металургійному коледжі я була тренером з гирьового спорту, тренувала команду та паралельно займалася з хлопцями пауерліфтингом. Пізніше я почала працювати у Будинку дитячої творчості. До речі, десь до 2015 року я мав дуже багато вихованців. Потім пішов спад.

– Як ви вважаєте, із чим це пов’язано?

– Я пов’язую це із загальною комп’ютеризацією. Сучасні діти стали менше цікавитись спортом. Іноді зараз стикаюся з такими кумедними моментами, коли хлопців 15-16 років бабусі приводять на тренування і забирають з неї. Хоча вони мешкають поблизу. Для мене такі ситуації не зрозумілі.

– А дівчатка ходять на заняття?

– Мало, але дівчатка, до речі, самостійніші. Їх чомусь бабусі не наводять (сміється).
Повертаюся до вашого питання про передачу знань. Я написала книгу “Без права на помилку”. У ній описані мої поїздки на змагання, протоколи ще «доінтернетівської» ери, нормативи з пауерліфтингу, фотографії, тренувальні програми – мої та моїх учнів. У книзі я відкрито торкаюся питань так званого допінгу (хоча і не люблю це слово, віддаю перевагу виразу «фармакологічні засоби для збільшення результату»). Є філософські міркування, мої погляди життя, питання, пов’язані з релігією. Також я розповідаю про травми та зцілення після них. Робота над книгою майже закінчена, і приблизно за місяць вона вийде тиражем 500 екземплярів.

На фото: рекорд світу у дисципліні “Apollon’s Axle”

– Як вам вдається знайти підхід до кожного, хто приходить до вас на заняття?

– У мене проводяться групові заняття. У кожній групі десь 10-15 осіб. Розподіляю дітей за віком та фізичною підготовленістю. Для кожної групи підбираю програму тренувань. Я противник індивідуальних тренувань, вважаю, що потрібно займатися групою, тим більше хлопчикам юнацького віку. У них тоді виникає відчуття суперництва, лідерства, вони показують одне одному, чого досягли на тренуванні. Не люблю, коли тренеру у спортзалі заплатили за заняття, і він бігає за однією людиною і спеціально починає її нахвалювати, навіть якщо той потиснув лише 20 кілограмів. Я ніколи не робитиму цього.

Вважаю, що індивідуальні заняття потрібні лише двом категоріям: людям із фізичними вадами та спортсменам екстра-класу (чемпіони та рекордсмени світу).

– Що для вас як для тренера є найбільшою нагородою у вашій роботі?

– Напевно, банальна відповідь, але найвища нагорода для наставника – це коли його учень перевершує вчителя. Не лише у піднятих кілограмах, а й у досягненнях. Зараз мої колишні учні наводять своїх дітей до мене. Це для мене дуже показово, адже ніхто не поведе свою дитину до поганого тренера.

На фото: виступ із учнями

– Спорт завжди асоціюється із правильним харчуванням. Скажіть, яка спортивна дієта у вас?

– Особливої ​​дієти я не маю, я ж не фітнесом займаюся! Просто намагаюся дотримуватись роздільного харчування, у легкому варіанті. Припустимо, м’ясо або рибу я їстиму з овочами і, наприклад, з кашею. Молочні продукти їм окремо. Фрукти також окремо. Я практично ніколи не вживаю перші страви. Хоча буває, що іноді порушую ці правила.

– А солодке любите?

– Я величезний ласун, тим більше зараз у магазинах багато смакот. Так хочеться спробувати все! Але намагаюся їсти солодке у першій половині дня та окремо від іншої їжі.

– А учням розповідаєте, як їм потрібно харчуватися?

– Так. Раніше хлопці приходили та хотіли набрати м’язову масу. Нині багато дітей підліткового віку, яким, навпаки, треба скидати вагу. Пов’язано це з неправильним харчуванням та сидячим способом життя. Є хлопчики, яким 12 років, і при зростанні 160 см вони важать 80-90 кг. У таких випадках я розмовляю з батьками: вони мають контролювати те, що їдять їхні діти.

– А ви самі порушуєте спортивний режим?

– Так, у мене іноді бувають порушення режиму, десь 2-3 рази на рік. Я називаю це творчою відпусткою. Можу дозволити собі розслаблення та очищення організму (сміється), і навіть вживання міцних спиртних напоїв.

– Чимось ще, крім спорту, ви захоплюєтеся? Як проводите дозвілля?

– Вишивкою-в’язанням я не захоплююсь. Відпочивати люблю на самоті на природі. Раз на тиждень відключаю телефон і їду велосипедом до лісу, насолоджуюся тишею, насичуюсь енергією чотирьох стихій. Не люблю галасливих компаній, вечірок. Можу подивитись фільми, щось почитати, пограти у логічні ігри.

– А якій літературі віддаєте перевагу?

– Окрім спортивної літератури люблю книги військової тематики. Мені подобається письменник Віктор Суворов. Дивлюсь історичні фільми, військові, детективи. Серіали не люблю, хіба що подивитися першу та останню серію – і так стає все зрозуміло.

– Напевно, у вас були пропозиції переїхати в інше місто і, можливо, навіть країну?

– Я виступала за інші міста України. У 90-х роках були пропозиції переїхати до Чехії, але, уважно вивчивши контракт і зваживши всі за і проти, вирішила відмовитися. Свого часу я об’їздила багато країн. Була у США, Японії, Австралії, Новій Зеландії, практично у всіх країнах Європи. Кудись переїхати нема бажання. Мені подобається наше місто, особливо лівий берег. Тут гарна природа і мене оточують добрі люди. Подобається моя робота. Зараз, звичайно, карантин, але сподіваюся, що пандемія незабаром закінчиться і ми зможемо повноцінно займатися. Хочу подорожувати іншими країнами, а жити – тільки в Кам’янському.

На фото: Людмила Гайдученко із вихованцями

– Що ви побажаєте спортсменам-початківцям?

– Якщо вони хочуть займатися спортом, потрібно обрати хорошого наставника та вірити у себе. Спочатку, може, не виходитиме, але згодом точно все вийде. Якщо бути працьовитим, ви обов’язково досягнете мети. Не кожен може стати рекордсменом і чемпіоном світу, але бути здоровою та фізично добре розвиненою людиною під силу кожному.

Довідка: Людмила Гайдученко народилася 21 вересня 1966 року у с. Тягинка Бериславського району Херсонської області. Професійна спортсменка, тренер.

Неодноразова чемпіонка світу та рекордсменка світу з пауерліфтингу та армліфтингу. Майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, майстер спорту України міжнародного класу з армліфтингу, майстер спорту України міжнародного класу з багатоповторного жиму, майстер спорту СРСР з народного веслування, майстер спорту України з важкої атлетики.